+38 095 066 29 77
+38 067 372 19 20

З історії Буковини

З історії БуковиниЗ історії Буковини

На території нинішньої Чернівецької області у сиву давнину проживали різні племена і народності, а з V ст. н.е. вона, як і інші землі на схід від Карпат, заселяється слов’янами, зокрема тиверцями, - одним із давніх племен – попередників українського етносу. Сліди слов’янства знайшли свій відбиток у численних назвах річок, струмків, урочищ, гір, а згодом – населених пунктів.

Край став частиною Київської, а пізніше – Галицько-Волинської Русі, де за окремими територіями закріпилися або почали закріплятися у той час і пізніше власні назви: Україна, Волинь, Галичина, Поділля, Закарпаття, Слобідська Україна (східна її частина згодом дістала ще назву Бессарабія), Запоріжжя та ін. На цих землях не раз мінялися з часом держави, правителі,та завжди залишалася основа суспільного буття – український народ з його матеріальною і духовною культурою, мовою, традиціями.  Маючи певні відмінності і особливості у своєму розвиткові, способі життя, населення цих історичних областей завжди відчувало спільність свого походження, єдність мови, культури, а тому незмінно відчувало потяг до братнього єднання.

Отже, Буковина здавна належала саме до таких історичних областей України. Характерно, що й сама милозвучна назва краю «Буковина» має глибоко народну основу, сягає своїм корінням у словникові глибини давньоукраїнської мови, коли цей чудовий край у багатьох місцях був покритий численними «буковинами», тобто масивами букових лісів, про що зафіксовано і в давніх літописах.

Та доля цього благодатного краю з сприятливим кліматом, родючими землями, багатими лісами не завжди була прихильною до його мешканців.  Будучи окраїною частиною руських (давньоукраїнських) земель, Буковина терпіла від частих нападів кочових племен, зазнала татаро-монгольського іга, турецько-татарського нашестя, не раз ставала предметом міждержавних суперечок. 

З ослабленням Золотої Орди українські землі стали легкою здобиччю сусідніх держав, що зміцніли на той час: Литви, Польщі, Угорщини, Молдавії.

З тих часів державно-політичний статус Буковини не раз мінявся, вона належала до різних країн: з другої половини ХІV ст. до Молдавського князівства і разом з останнім з 30-х років ХVІ ст. – до Туреччини, з 1774 р. – до Австрії, а східна частина – до Російської імперії (з 1812 р.), з 1918 р. – до Румунії, з 1940 р. – до УРСР (у складі СРСР), з 1991 р. – до самостійної держави України.

У зв’язку з перебуванням краю у складі ряду держав – від Київської Русі до нинішньої України – його історія складалася вельми непросто, що знайшло своє відображення і в історіографії Буковини. Історики тих чи інших орієнтацій, висвітлюючи одні і ті ж події, нерідко по-різному тлумачили їх, доводили правомірність приналежності краю до тієї чи іншої держави.

З історії Буковини З історії Буковини

Фахові дослідження історії Буковини започатковані у другій половині ХІХ ст. австрійськими вченими, у працях яких підкреслено автохтонність місцевого слов’янського русинського (українського) населення (ще з ст. V н.е.), розселення тут згодом і представників інших народностей, для яких Буковина стала рідною землею.

Сива минувшина Буковини – це величезний історичний період, що нараховує сотні тисяч років, - від появи перших людей на терені краю до перших писемних згадок про місцину у межиріччі Дністра і Пруту. Ще якихось сто років тому чіткої уяви про далеке минуле краю не було.

Корінним чином змінила думку про доісторичні часи Буковини археологічна наука. Обстеження території краю дало змогу встановити, що тут знаходиться більш як 2 тис. археологічних пам’яток.

Це один з найбагатших у археологічному плані регіон країни. Вивчення археологами стародавньої історії буковинського краю дозволило не тільки всебічно дослідити місцеву минувшину, а й пролити світло на «білі плями» в історії країни і навіть Європи.

Перші люди на землях Середнього Подністров’я та Верхнього Попруття з’явилися ще на початку кам’яної доби, в епоху раннього палеоліту (300-100 тис. років тому). Про це засвідчують найдавніші сліди людської діяльності, виявлені на високих берегах Дністра поблизу с. Бабин Кельменецького району.

Подальший розвиток людності в буковинському краї представлений яскравою трипільською культурою ІV-ІІІ тисячоліття до н.е., яка вважається ранньоземлеробською цивілізацією Східної Європи.            А території Буковини виявлено більше 300 пам’яток цієї культури.

З появою у VІ ст. н.е. перших писемних згадок про слов’ян під назвою «склавіни» Буковина входила до ареалу їх розселення. Тут виявлено понад 50 пам’яток культури празького типу VІ-VІІ ст. (назва походить від м. Праги, в околицях якої вперше виявлено пам’ятки цього типу).

Наступна сторінка стародавньої історії краю пов’язана із східнослов’янською культурою типу Луки Райковецької VІІ-Х ст., яка представлена більш як 150 пам’ятками.

З утворенням Київської держави буковинський край став складовою її частиною. У Х-ХІІ ст. Буковина входила до складу Київської Русі; з другої половини ХІ ст. – до Теребовлянського князівства; з середини ХІІ с. до Галицького князівства, а з 1199 р. до середини ХІV ст. – до Галицько-Волинського князівства.

Серед великої кількості давньоукраїнських пам’яток Буковини найбільш відомими є літописні Василів, Городок на Черемоші, Плав, Кучелмін, Черн (попередник сучасних Чернівців), а також розкопана повністю укріплена феодальна садиба ХІІ-ХІІІ ст. у с.Чорнівці. 

З історії Буковини З історії Буковини

Внаслідок феодальної роздробленостіі монголо-татарської навали Галицько-Волинське князівство занепало, а його землі потрапили під владу сусідніх феодальних держав. На території північної частини Буковини, яка згадується у писемних джерелах як Шипинська земля, з середини ХІV ст. закріпились молдавські господарі (князі).

Внаслідок розпаду Галицько-Волинської держави територія сучасної Чернівецької обл. була загарбана Угорським королівством. Угорці та підвладні їм волохи з початку 40-х років ХІV ст. здійснювали походи з Трансільванії у південно-східне Прикарпаття. Вони створили тут воєводство з центром у м. Молдава (Байя). Звідси угорсько-волоські загони почали наступ на північ, долаючи опір місцевого українського населення й громадського самоврядування.

У 1359 р. владу в Молдовському воєводстві захопив трансільванський можновладець Богдан, котрий, збунтувавши місцеву людність проти угорського короля, почав правити Молдавією як самостійний князь. Молдавське воєводство відстояло незалежність і зміцнило свою владу над тією українською областю, яка згодом почала називатися Буковиною.

Правителі Молдавії, які носили слов’янські титули воєвод і господарів,тривалий час забезпечували незалежність князівства, використовуючи суперечності між сусідніми великими державами. Проте в 1538 р. Молдавію загарбала Османська імперія, яка включила її до складу своїх володінь, зберігши за князівством внутрішню автономію. Внаслідок цього українське населення Буковини, перебуваючи під пануванням молдавських господарів і бояр, потрапило ще й під гніт Туреччини. Ця обставина ускладнила й уповільнила розвиток краю, негативно вплинувши на правне й господарське становище людності.

Окрім того, Буковина як прикордонна область потерпала від міждержавних конфліктів у цій частині Європі. У  ХVІ-ХVІІ ст. вона неодноразово ставала ареною запеклих польсько-турецьких воєн, під час яких ворожі армії нещадно грабували і нищили місцеве населення. У ХVІІІ ст. великий вплив на становище краю мало російсько-турецьке суперництво. В цьому контексті слід розглядати створення турками Хотинської нахіє, або райї, внаслідок чого східнобуковинські землі були виведені з-під юрисдикції молдавського господаря (1715 р.). Обставини життя у цій мілітаризованій зоні під управлінням турецької адміністрації дещо відрізнялися від умов і відносин, які існували в західній частині Буковини, де продовжувала діяти молдавська адміністрація. Під час російсько-турецьких війн царські армії проводили тут широкомасштабні бойові операції проти турецьких з’єднань, що супроводжувалися спустошеннями й жертвами серед мирного населення.

З історії БуковиниЗ історії Буковини

Уперше російське військо з’явилося на Буковині у вересні 1709 р., здійснивши напад на шведські та козацькі підрозділи, які розташувалися у Чернівцях після Полтавської битви.

Шведи після короткої сутички з чисельно переважаючим противником здалися у полон, а козаки відступили на територію Молдавії. Цей епізод став одним із приводів до початку турецько-російської війни, яка закінчилася Прутським миром 1711 р.

Під час наступної російсько-турецької війни 1735-1739 рр. вирішальна кампанія відбулася на Буковині. Російські війська окупували все Молдавське князівство. Проте за умовами Бєлградського миру князівство залишилося у складі Османської імперії.

У 1768 р. спалахнула нова російсько-турецька війна. За Кучук-Кайнарджійським миром 1774 р. Молдавське князівство було повернуто Туреччині. Проте під час виводу російських військ з Буковини сюди увійшли австрійські частини, котрі окупували Чернівецьку, Сучавську й частину Хотинської волостей до Пригородка під Хотином. У 1775 р. Туреччина добилася відведення австрійських військ з Хотинщини, яка знову була перетворена в райю, і за Константинопольською конвенцією передала Буковину (крім північно-східної її частини) Австрії «на вічні часи». У травні наступного року Туреччина й Австрія підписали конвенцію про демаркацію кордону між Чернівецьким дистриктом і Хотинською райєю.

Під час війни 1788-1791 рр. проти Туреччини російські й австрійські війська оволоділи фортецею у Хотині. Райя була окупована австрійцями й приєднана до Буковинського округу як дистрикт. У зв’язку з війною проти Франції Австрія мусила наприкінці 1793 р. повернути Хотинщину Туреччині.

Нарешті, в листопаді 1806 р. російське військо, захопивши Хотинську фортецю, утримувало її до підписання Бухарестського миру 1812 р., згідно з яким турецькі володіння між Дністром і Прутом відійшли до Російської імперії.

Таким чином, територія краю опинилася у складі різних держав, що істотно вплинуло на подальшу долю Буковини. Змінювалися правителі, піднімалися й занепадали феодальні клани, приходили й відходили завойовники, але тільки один фактор залишився постійним – українське селянство.

Період перебування Буковини у складі Молдавського несприятливий і не раз трагічний, але не зважаючи на це, ні іноземне панування, ні панський гніт, ні воєнні спустошення не змогли винародовити цей давній український терен. В умовах насильства, пограбування й руйнації воно князівства був суперечливий, у багатьох випадках було єдиною творчою силою, здатною зберегти й примножувати надбання попередніх поколінь, а тим самим і вберегти свою національну ідентичність.

З історії Буковини З історії Буковини

Завдяки цьому й Буковина, зокрема північна її частина, незважаючи на міграцію молдавського населення й відірваність від українського етнічного материка, не втратила свого первісного українського характеру.

За кілька десятиліть безперервних війн, які супроводжувалися голодом і епідеміями, більша частина Буковини була спустошена, різко скоротилася чисельність населення, деякі села цілком обезлюднили, а окремі зовсім щезли з лиця землі.

Після окупації Буковини австрійськими військами у вересні 1774 р. і офіційного приєднання краю у травні 1175 р. до габсбурзької імперії на Буковині встановилося правління військової адміністрації, яке тривало до 1786 р.  Буковина залишалася у складі Австрії до 1918 р. Цих 143 роки мали доленосне значення для краю. Буковина була вирвана з-під впливу османської імперії і долучилася до європейської країни. Саме в цей час Буковина стала тим феноменом, про який з цікавістю згадують історики, політологи, культурологи у ХХІ ст. і який набув яскраво вираженого міфологічного характеру.

1786 р. Буковина увійшла до складу коронного краю Королівство Галичини і Володимерії як окремий 19-й округ. Цей період тривав до 1849 р. і позначився посиленням колонізаційних процесів, зростанням впливу католицької церкви, початком колонізації краю переселенцями з інших регіонів імперії.

Найважливішим для історії Буковини середини ХІХ ст. стало відокремлення її від Галичини і перетворення в окремий коронний край Ціслейтанії. Під час революції1848-1849 рр. було створено Буковинський комітет, який обґрунтував необхідність відділення краю в окремій петиції, поданій імператору. Головними аргументами для відокремлення стали особливості краю, які сформувалися історично і проявлялися в етнічному складі населення, православній вірі більшої частини населення тощо. В результаті з 1849 р. Буковина стала окремим коронним краєм Австрії, але остаточно відділилася тільки 1861 р. Перетворення Буковини в окремий коронний край з назвою Герцогство Буковина мало загалом позитивне значення і дало можливість в цілому успішно розвиватися в рамках Ціслейтанії.

Одна з характерних рис Буковини австрійського періоду високі темпи зростання населення. Всього за весь період чисельність буковинців зросла з 75 тис. у 1775 р. до 800 тис. у 1910 р., тобто в 11 разів. Цьому сприяло припинення воєнних дій на території краю, високий рівень народжуваності, а також міграційна політика влади. Австрійська адміністрація заохочувала переселення представників різних національностей, надаючи їм пільги економічного і соціального характеру. Значними були міграційні потоки німців, євреїв, поляків, українців, румунів. З’являються чехи, словаки, угорці, вірмени та ін. Це значно розширило національну палітру населення і зробило край одним з найбільш багатонаціональним серед усіх австрійських провінцій.

З історії Буковини З історії Буковини

Одна з головних проблем, яка стояла перед імперією Габсбургів у другій половині ХІХ – на початку ст. була пов’язана з розвитком національних рухів і посиленням національних протиріч.

Буковина не уникла подібних проблем, але ситуація в краї суттєво відрізнялася від сусідніх регіонів.Головна особливість полягала в тому, що жодна нація не займала на Буковині домінуючого положення. І економічні й політичні позиції окремих народів урівноважувалися різною їхньою чисельністю, ступенем впливу на окремі галузі економіки, неоднаковими можливостями участі в керуванні крайовими й повітовими установами.  

Поляки становили порівняно нечисленну групу населення, але серед великих землевласників вони мали значну вагу, що давало їм можливість мати постійних представників у місцевих органах влади. Німці переважали в крайовій бюрократії й серед людей так званих вільних професій. Але їхній вплив у політичних органах влади врівноважувався Буковинським сеймом та іншими органами місцевого самоврядування, у яких величезний вплив мали румуни. Останні опиралися на широку верстви селянства, мали також впливовий прошарок великих землевласників. Українці були найбільш численним народом на Буковині, але довгий час їхнє представництво в місцевих органах влади було незначним. Проте, український національний рух був найбільш динамічним і до початку ХХ ст. перетворився в значну політичну силу. Євреї були зайняті переважно в промисловості й торгівлі. Їхній економічний вплив швидко зростав, але в багатьох випадках вони не могли впливати на хід політичних подій.

Перша світова війна, що розпочалася між країнами австро-німецького блоку і Антанти, зокрема Австро-Угорською і Російською імперіями (6 серпня 1914 р.), принесла населенню Буковини і суміжної Хотинщини незчисленні жертви, руйнування, злидні і страждання, смерть і каліцтво сотням тисяч жителів краю. 

З самого початку війни ця порівняно невелика територія стала ареною запеклих кровопролитних боїв і водночас завзятої дипломатичної боротьби між трьома сусідніми державами, кордони яких сходилися на Буковині. Австро-Угорщина намагалася втримати цей край, окупований нею ще 140 років тому. Російська імперія розглядала Буковину, зокрема її північну частину, як під’яремну «Буковинську Русь», яку необхідно «визволити» і приєднати до своїх територій і заодно придушити тут (як і в Галичині) будь-який український національний рух і його «шкідливий» вплив на українців у складі Росії. Румунія розглядала Буковину (і Хотинщину) як давні володіння Молдавського князівства, як свою «історичну спадщину», яку бажано у цій метушні приєднати до Румунського королівства, незважаючи на те, хто там проживає.

        З історії БуковиниПоразка Центральних держав у першій світовій війні дала змогу Румунії здійснити приєднання Буковини, Бессарабії, Банату і Трансільванії. У складі Румунії Буковина перебувала протягом 1918-1940 років.

Наприкінці 30-х років різко зросла міжнародна напруженість у Європі, й буковинське питання було поставлене у новому ракурсі. Тоталітарний режим Радянського Союзу переходить до політики територіальних захоплень з метою розширення кордонів СРСР на захід. У своїй експансії він все більше спирається на досвід царських політиків, котрі спрямували свої зусилля на включення до складу Російської імперії значних територій, зокрема і західноукраїнських.

Північна Буковина опинилася у сфері геополітичних інтересів СРСР, і буковинське питання в радянській політиці було пов’язане з бессарабським.

Активізація радянської політики щодо Буковини пов’язана з тим, що Кремль вважав сприятливою для себе зміну загальної ситуації в Європі. Після початку Другої світової війни і включення до складу СРСР Західної України Червона армія впритул наблизилася до північної межі Буковини, і московське керівництво лише вичікувало на слушну нагоду, щоби дати своїм збройним силам наказ про наступ. Така нагода випала у червні 1940 року.

З перших хвилин другої світової війни Чернівецька область перетворилася на арену бойових дій. 28 червня 1940 р. в Бессарабію та Північну Буковину вступила Червона армія. Ці події відбувалися дуже швидко і несподівано для переважної більшості буковинців та бессарабців.

Становлення нової владної системи в краї супроводжувалося жорстоким нищенням звичного, традиційного способу життя і запровадженням чужих для буковинців відносин між людьми.

Будь-які відкриті прояви протесту проти сваволі властей були неможливими в умовах державного терору, що встановився в краї. Тому все більше людей намагалося емігрувати.

Легальний шлях до виїзду за кордон залишився один: через репатріаційну комісію, котра почала роботу в Чернівцях 1940 р. і організовувала репатріацію етнічних німців у Німеччину. Комісією репатрійовано майже 45 тис. німців та представників інших національностей, які записувалися «німцями».

З історії БуковиниЗ історії Буковини

Разом з ними виїхало й майже 4 тисячі українців, переважно інтелігенція та священики. А румунське населення краю, позбавлене на відміну від німців легальних можливостей еміграції, намагалося здійснити декілька спроб масового переходу кордону в Румунію. Неозброєні люди, виставивши у передні ряди священників та малих дітей з іконами, спробували перейти на румунський бік. Їх зустрічали кулеметними чергами радянські прикордонники. Сотні мирних людей загинули при цих безуспішних спробах прориву у районі Порубного та на деяких інших ділянках державного кордону.

22 червня 1941 р. війська Німеччини та її союзників почали бойові дії проти Червоної армії, що виявилося несподіванкою для Сталіна. Радянські війська зазнали поразки у прикордонних боях і відступали на схід.

Вступ німецьких та румунських військ у Чернівцях супроводжувався масовими вбивствами місцевого єврейського населення, радянських активістів та військовополонених. У центрі міста 8 липня 1941 р. було спалено хоральну синагогу – одну з найкращих пам’яток архітектури Чернівців.  

Трагічною була доля єврейського населення краю. Восени 1941 р. в Чернівцях окупанти створили гетто, куди переселили майже всіх євреїв міста. Згодом їх переправили у табори т.зв. Трансністрії – в українські землі за Дністром, котрими Гітлер розплатився з румунськими союзниками за їхню участь у війні. Більшість ув’язнених загинула в страшних муках.   

19 березня 1944 р. війська 2-го Українського фронту форсували Дністер і з боями просувалися до Чернівців. 29 березня їхні частини увійшли до обласного центру, котрий майже не постраждав від бойових дій. А бої на території області продовжувалися до вересня 1944 р., коли війська 1-го і 2-го Українських фронтів остаточно оволоділи її територією.

З приходом червоноармійців у краї відновлювалися органи радянської влади і починалася мобілізація в радянську армію. Більшість мобілізованих після короткої підготовки кинуто у Східну Пруссію,зокрема на штурм Кенігсберга – добре укріпленої німецької фортеці на Балтиці. Багато буковинців та бессарабців загинуло чи було покалічено під її мурами.  

А на території Чернівецької області з поверненням радянської влади розгорілася жорстока і кривава боротьба між нею та підпільниками ОУН-УПА. Останні разом з українськими збройними загонами Західної України намагалися не допустити відновлення тут жорстокого сталінського тоталітарного режиму і створити самостійну Українську державу.

Із війни населення області вийшло вкрай виснаженим і знедоленим, із значними матеріальними та людськими втратами. На 1 січня 1945 р. тут нараховувалося 567 тис. чол., що на 308 тис. осіб менше, ніж на 1 січня 1941 р. Практично населення краю скоротилося за цей час до 64,8% довоєнного рівня, що на 2% нижче середньореспубліканського (УРСР) аналогічного показника.

З самого початку існування радянської влади в області простежується політика русифікації. Незважаючи на те, що офіційною мовою була визнана українська, вона поступово почала витіснятися з ділового і побутового вжитку російською мовою, особливо в містах.

Подібна ситуація склалася і в румунського-молдавського населення краю.

Русифікація краю сприяла і переселенська політика, яка проводилася протягом усіх років існування більшовицького режиму в області. Процес русифікації охопив в основному міста області, особливо Чернівці. Що стосується сільської місцевості, то він не зайшов далеко.

 

Джерела інформації:

Буковина: історичний нарис. – Чернівці: Зелена Буковина, 1998. – 416 с.

Добржанський Олександр. Буковина в австрійський та австро-угорський період: загальні тенденції розвитку // Культури та релігії в історичній Буковині. Ретроспектива та перспективи розвитку. – Клуж-Напока, 2011. – С.43-52.

http://ru.molbuk.ua/chernovtsy_news/92204-tak-vyglyadala-bukovyna-150-rokiv-tomu-foto.html

web-master.cv.ua